Сила Вроцлава

Сила Вроцлава зумовлена зустріччю різних досвідів і, зрештою, успішним процесом соціальної інтеграції, освоєння міста та його відбудови. Вона випливає з історії післявоєнних десятиліть, у якій переломним моментом був рух «Солідарність» та опозиційна діяльність в роки воєнного стану, – пише Marek MUTOR

.Вроцлав – місто з репутацією привабливого місця для життя і значним, за польськими мірками, достатком. Це також важливий академічний центр. Мешканці Вроцлава загалом сприймають себе як відкриту, орієнтовану на діалог спільноту. Щоправда, у місті існує загальна тенденція до тривіалізації та таблоїдизації публічних дебатів, та у Вроцлаві все ж легше, ніж в інших польських містах, знайти консенсус щодо багатьох аспектів місцевої політики. Приклад Вроцлава може бути надихаючим для всієї Польщі. Однак, те, що добре, не дається раз і назавжди. Слід постійно шукати джерела сили і постійно оновлювати їх – щоб не піддаватися спокусі зануритися в безтурботне задоволення тим, як все є.

У найновішому рейтингу Oxford Economics Global Cities Index Вроцлав посів 96 місце в категорії «якість життя» з 1 000 проаналізованих метрополій з усього світу. Водночас це найкращий результат серед польських міст. Загальний результат, який охоплює всі досліджувані аспекти (крім якості життя, це: економіка, людський капітал, навколишнє середовище, управління), є гіршим – 236 місце у світі і третє в Польщі (після Варшави і Познані). Рейтинги такого роду ґрунтуються на досить обмеженій кількості критеріїв, тому їх авторитетність іноді ставиться під сумнів. Однак ми можемо відчувати задоволення. Вроцлав має репутацію міста, де життя менш метушливе, ніж у столиці.

Відносно високий (у порівнянні з «середнім по країні») рівень співпраці між місцевими політиками також є перевагою. Хорошим прикладом є питання зведення пам’ятника Незламним воїнам. Ідея, яку висловив Piotr Maryński з партії «Право і Справедливість», була підхоплена у середовищі наступних міських голів: Rafała Dutkiewicza i Jacka Sutryka, чиї політичні погляди далекі від правиці. Хоча у міській раді не було одностайності, все ж вдалося заручитися широкою підтримкою цієї ідеї, а шлях до реалізації пролягав через численні компроміси (наприклад, щодо назви монумента). Результатом став прекрасний пам’ятник, який перемагає у міжнародних конкурсах. Я наводжу цей приклад тому, що добре відомо, наскільки такі теми можуть “зіпсувати кров”. Але у Вроцлаві – хоча суперечки з цього приводу точилися і точаться досі – вдалося уникнути надмірних емоцій.

Побутує переконання про унікальність нашого міста, і, без сумніву – з історичної точки зору – воно є унікальним. Внаслідок Другої світової війни відбулася майже повна заміна населення. Новим мешканцям довелося зіткнутися з цілою низкою труднощів, починаючи від відбудови вщент зруйнованого міста і закінчуючи проблемами самоідентифікації та інтеграції спільноти, яка приїхала з багатьох регіонів. А відбувалося це за часів комуністичної диктатури. Жодне інше таке велике місто Польщі не пройшло через подібний процес – з таким хорошим результатом. Сила вроцлавської громади у післявоєнний період визначається кількома факторами, але одним із найважливіших був культурний капітал, побудований на міфі довоєнного Львова і продовженні традицій львівської інтелігенції.

До Другої світової війни Львів був одним із найважливіших центрів польської науки та культури. Переселенці зі Львова та околиць (чи навіть з усіх давніх Східних Кресів) становили меншість у повоєнному Вроцлаві (різні оцінки вказують щонайбільше кільканадцять відсотків популяції одразу після війни). Однак, незважаючи на відсутність більшості, саме львів’яни задавали тон у місті і створили один із основоположних міфів повоєнного Вроцлава – “нового Львова”.

Зі Львова до Вроцлава прибула передусім наука. Львівські професори у Вроцлаві, повністю зруйнованому місті, організували академічне життя вже з перших повоєнних тижнів. Першу лекцію польською мовою виголосив професор Kazimierz Idaszewski у Вроцлавській Політехніці 15 листопада 1945 року. Стартом об’єднаних вроцлавських вузів керував ректор, професор Stanisław Kulczyński, який до війни був ректором Університету Яна Казимира у Львові. Основу професорського складу у Вроцлаві сформували львівські академіки. Серед них були видатні та всесвітньо відомі люди, як, наприклад, математик професор Hugo Steinhaus, засновник львівської математичної школи. Львівські професори привезли до Вроцлава не лише свій доробок, а й пам’ять про колег, вбитих німцями на Вулецьких пагорбах у Львові в 1941 році (в рамках акції винищення польської інтелігенції окупаційними військами). Вони привезли також річ менш відчутну – інтелектуальний клімат, який притягував інших.

Разом зі світом науки до Вроцлава переїхала й львівська культура. У місті над Одрою було відтворено Національний інститут ім. Оссолінських, який – попри воєнні втрати та необхідність залишити численні колекції у Львові – залишився унікальною скарбницею польської культури з величезною книгозбірнею, рукописами найвидатніших польських письменників та національними пам’ятками. Символічним моментом було встановлення у 1956 році пам’ятника Aleksandra Fredry на Ринковій площі у Вроцлаві. Цей монумент, відкритий вперше у Львові 1897 року, потрапив до Польщі після війни (як і пам’ятники Jana III Sobieskiego i Kornela Ujejskiego). Після деяких пригод він опинився у Вроцлаві і зайняв центральне місце в тамтешньому публічному просторі. У результаті монументальний Fredro став не лише важливим елементом міського пейзажу, а й «супутником долі» для багатьох польських переселенців з давніх Кресів. До Вроцлава приїхала також Рацлавицька панорама. Впродовж багатьох років її експонуванню перешкоджала комуністична влада. Проект будівництва виставкової ротонди отримав дозвіл лише після подій серпня 1980 року та появи «Солідарності». Відкриття Рацлавицької панорами для публіки у 1985 році стало однією з найважливіших культурних подій того періоду. До цих пір Рацлавицька панорама, філія Національного музею у Вроцлаві, користується величезним інтересом громадськості.

Пам’ять про Львів функціонувала у багатьох приказках та анекдотах, а також родинних історіях. «Пан із Вроцлава? Так, а пан? Я теж зі Львова», – от, такий вроцлавський жарт. Його підкріплювали представники окремих професій – наприклад, львівські водії трамваїв, завдяки яким у перші повоєнні роки на вулицях Вроцлава можна було почути львівську ґвару. Важливе місце у комуністичну добу посідала також неофіційна та витіснена у приватну сферу пам’ять про мученицьку смерть поляків на Сході. Прикладом є пам’ятні речі катинських родин і сибіряків – жертв радянських антипольських акцій на Кресах – збирані впродовж років у будівлях парафії на вулиці Wittiga.

Львівські традиції зустрілися у Вроцлаві з іншим досвідом, завезеним новими мешканцями з інших регіонів – переважно з центральної Польщі. Незабаром до львівських вчених приєдналися видатні професори з інших «округів», такі як професор Ludwik Hirszfeld, який першим у світі визначив групи крові і був номінований на Нобелівську премію з медицини у 1950 році. Львівська еліта та культурні традиції були добрим ґрунтом для синтезу різних регіональних досвідів. Зрештою, Львів був мультикультурним, багатонаціональним містом ще до війни. Великий внесок у цей синтез та соціальну інтеграцію зробив єпископ Bolesław Kominek, який походив з Сілезії і керував вроцлавським Костелом з 1956 р. Він покладався не лише на своїх випробуваних колег з Сілезії, а й на священиків, які приїхали зі Львова, наприклад, призначив своїм канцлером видатного священика Львівської архидієцезії – Wacława Szetelnickiego.

Важливе місце у повоєнній дійсності займав процес освоєння міського простору, який спочатку здавався чужим. Це був непростий процес, пов’язаний з багатьма сумнозвісними подіями. Зрівняні з землею німецькі цвинтарі. Знесені понімецькі будівлі, у тому числі й ті, які можна було б успішно відреставрувати, а цеглу з вторинної сировини використали для відбудови… Варшави. «Усування слідів німецькості», концентрування уваги на династії П’ястів і середньовічній історії було домінуючим патерном комуністичної пропаганди. Теза про «одвічно польський Вроцлав» у перші повоєнні десятиліття резонувала серед населення, яке мало за плечима значною мірою травматичний досвід німецької окупації. З цього важкого початку, однак, почався шлях до утвердження багатокультурної, у тому числі німецької, спадщини міста. Сучасні мешканці Вроцлава цікавляться німецьким минулим, про що свідчить успіх детективних оповідань Marka Krajewskiego, в яких зображений світ – це, власне, Бреслау.

Досвід перших повоєнних десятиліть знайшов незвичайне вираження у період «Солідарності». Автобусний парк на вулиці Grabiszyńskiej, з місця початку страйку на знак солідарності з робітниками з Узбережжя та штабу Міжфабричного страйкового комітету, 26 серпня 1980 року став символом повороту в новітній історії міста. Події серпня 1980 року в місті над Одрою мали особливий колорит. Вони не лише стали важливим моментом польської революції, а й одним із джерел сили для місцевої громади. На страйку не було радників з Варшави – місцеве середовище опозиційної постльвівської інтелігенції було достатньо сильним, щоб підтримати страйкарів. Саме в цих колах виникла новаторська для всієї ситуації у Польщі ідея – не висувати власних страйкових вимог, а підтримати список вимог робітників з Гданська. Як згадував один з учасників тих подій, Krzysztof Turkowski – на страйк приходили вихідці з Кресів та інших регіонів, а виходили з нього вже вроцлав’яни. Сьогодні в колишньому страйковому депо знаходиться важлива установа, яка підтримує збереження пам’яті про післявоєнний Вроцлав – Центр історії “Заєздня”. Вже під час воєнного стану Вроцлав був провідним центром антикомуністичного опору. Тогочасний досвід сформував еліту, яка взяла на себе відповідальність за місто після 1989 року.

Сила Вроцлава полягає у цій зустрічі різних досвідів та успішному процесі соціальної інтеграції, освоєння міста і його відбудови. Вона випливає з історії післявоєнних десятиліть, в якій переломним моментом став рух «Солідарність» та опозиційна діяльність у роки воєнного стану. Вирішальне значення тут мали львівські академічні традиції та перенесення до Вроцлава зі Львова значної частини польської культурної спадщини. То був зачин, необхідний фактор для подолання таких складних обставин. Адже та історія могла б скластися зовсім інакше і не обов’язково закінчитися успіхами, яких ми досягли після 1989 р. Вроцлав не мусив стати одним із найважливіших міських центрів Польщі з європейськими амбіціями. Існувала альтернатива «середнього розвитку», «зведення до провінційності», залишення в ролі ресурсу, придатного до дренування центральним офісом (як це було в умовах відразу після війни – згадаймо цеглу з Вроцлава для відбудови столиці). Місто на Одрі могло бути лише зупинкою, але стало домівкою для багатьох польських родин, чиї наступні покоління ростуть тут, у себе вдома.

Необхідно зрозуміти джерела сили Вроцлава, щоб їх не втратити. Саме тому так влучно було сформульовано у стратегічних документах з рубежів 20-21 століття його місію як «міста зустрічі». Це було відсиланням до сентенції, виголошеної Janem Pawłem II у 1997 році: «Вроцлав – це місто зустрічі людей, це місто, що об’єднує. Тут певним чином зустрічаються духовні традиції Сходу і Заходу». Сформульована таким чином місія, cпопуляризована як рекламний слоган, стала, тим не менш, чимось унікальним і – незважаючи на зміни у технократичних документах – актуальною й нині. Вона випливала з глибоких роздумів про джерело сили, потенціалу та унікальності Вроцлава. Ось чому я ще кілька років тому скептично поставився до думки, що формула «місто зустрічей» вичерпала себе, що потрібен новий напрямок і нове гасло, а услід за ними – нова стратегія розвитку міста [ПОСИЛАННЯ   https://wszystkoconajwazniejsze.pl/marek-mutor-wroclaw-miasto-spotkan-wartosci/ ]. Мені прикро, що у найновіших стратегічних документах відмовилися від концепції «міста зустрічей» як провідної ідеї, залишивши її лише в якості додаткового формулювання місії.

.Джерела сили міста можна і треба постійно оновлювати. Це можна робити передусім на рівні культурної освіти – слід прикладати велике значення історичній просвіті, пізнанню повоєнної історії міста. Але дуже важливою сферою є також присутність історії у публічному просторі: мудра присутність, плід дискусії, позбавлена спокуси інструменталізації минулого. Ми повинні дбати про наші вроцлавські академічні традиції, а також про матеріальну спадщину, постійно опікуватися стровиною і пам’ятками минулого.

Marek Mutor