Щоб пробачити, треба побороти самих себе 

Час лікує рани. Навіть ті, що повставали роками, відкриті чи приховані століттями. Виявляється, серед людей немає нічого більш тривалого, ніж горе. Втрачені можливості, від давна не з’ясовані рахунки за шкоди, трагедії, які тягнуться через покоління, пролита кров. Прохання помсти у неба. 

.Таких випадків було чимало між народами Центральної та Східної Європи. Зрештою, Тімоті Снайдер не дарма назвав нашу частину світу «кривавими землями». Коли на Заході процвітала відносно впорядкована цивілізація, розвивалася культура, а в паризьких чи берлінських операх лунали концерти Моцарта й Бетховена, між Балтійським і Чорним морями відбувалися драми, яких небагато було в історії світу: сусід чинив зло ближньому, всупереч усім правилам і заповідям, і замість музики над пустими полями та лісами розносився крик відчаю, а частіше – брязкіт зброї та звуки пострілів. Наша частина світу надто часто ставала жертвою конкуренції та чвар, надто часто ставала землею кровопролиття. А найгірше те, що небагато цих проблем вирішено. Безліч речей заметено під килим, попри на слова пророків усіх часів: зручне для ворогів, незрозуміле для сусідів, важке для нас самих. Ще чути відлуння старих усобиць, початків нових війн. І знову – те саме.

***

.Мистецтво прощати – складна річ. Щоб пробачити, потрібно піднятися вище ситуації, але також, щоб пробачити, потрібно зрозуміти гріхи та провини, які завжди є, були і будуть – з кожного боку. Незалежно від того, наскільки яскраво представлено і просувається бачення цивілізації, незалежно від того, які відповіді дають оракули з Дельфі чи цифрові оракули з Кремнієвої долини. Польщу, однак, зачепило щось незвичайне. По обидва боки однієї монети ми бачимо власні тіні, відображення власних облич. Дивно? Так, тому що тут зовсім інакше, ніж в інших частинах світу, де нема так багато проблем з ідентичністю. Ми не можемо уникнути цього відображення; нам не можна його злякатися. Нам треба з ним зіткнутися і подивитися самим собі в очі. Зможемо? 

Зрештою, втеча — це поширене ставлення. Страх і переймання займають місце надії, беруть верх і хочуть вказувати на напрямок. Вони легко викликають образу і кличуть привидів минулого. Сусід сусіду вовк, роками. Така пам’ять зазвичай призводить до загибелі або, принаймні, до можливості заблудитися. Досить легко заблукати, якщо залишається на місці. Ми стоїмо в місці, яке добре знаємо, бо іноді так просто зручно. Нехай інші проходять повз нас. Ми пам’ятаємо і не відступимо ні на крок.

Але врешті-решт не може бути пробачення без відшкодування, без визнання скоєних кривд. Пам’ять – це одне, але цей ментальний рівень пробачення – найважливіший і найважчий. Як нам простягнути руку, підставити другу щоку, коли ми знаємо, що знову буде боляче, бо знаємо це з досвіду? Це усвідомлення найважче, звідси й героїчність такого ставлення. В ієрархії благ перш за все треба подбати про себе, а потім про інших. Як у літаку – спочатку одягаємо маску на себе, а потім на інших; спочатку батьки, потім діти. Якщо вдається змінити цю логіку, трапляються чудеса, виправляються помилки. Але це не завжди можливо. Виявляється, суспільства функціонують однаково. Якщо в них є довго приховані емоції, жаль або сумніви – рано чи пізно вони вибухнуть. У більшості випадків це трапляється не вчасно. Єдиний варіант: підставити другу щоку. Щоб пробачити, щось має відмерти, якась частина нас самих має піти.

У цьому дуже важливий час. Переплітаючи тонкі нитки єднання і миру, треба брати до уваги, що не можна досягти всього відразу, раптово. Необхідно, щоб  те, що суттєве, дозріло, щоб воно якось саме повільно будувалося всередині. Час лікує всі рани – тільки через роки можна задуматися і подивитися на речі здалеку. Але що, якщо нам постійно не вистачає часу?

***

.Люди сподіваються, що все буде добре. І, звісно, з часом так і буде. Це завжди так. Але розглядаючи, наприклад, питання майбутнього миру в нашій частині Європи – адже західній частині Європи нічого не загрожує – ми маємо бути реалістами. Всі ми знаємо анекдот про те, що два потяги прямують одночасно з Парижа в Москву і з Москви в Париж. Обидва зупиняються у Варшаві одночасно. І для кожного з пасажирів, незалежно від того, з Москви чи Парижа, столиця Польщі постає іншим світом: трохи чужим, трохи своїм, але водночас автономним. Пасажири обох потягів вважають, що прибули до місця призначення.

Це правда, що наша частина світу автономна, має свою історію, свої дії, герої та драми. Але чи дозволять нам колись сісти за один стіл емоції, що наросли з обох сторін, посилені пропагандою війни? Сумнівно, але в це треба вірити. Це єдине, що залишилося. Навіть якщо бажання помсти та реваншу переважає, навіть якщо все частіше лунають гасла, що тих інших треба бити. Бо іноді дійсно треба. Але також треба вірити, що все вийде, навіть коли на горизонті гримлять нові постріли. Від перемоги до поразки близько, від перемир’я до справедливості далеко.

Пробачати – це не наївна позиція, не пацифістське ставлення. Адже ми знаємо з історії приклади справедливого миру, який веде до примирення та прощення. Хотілося б, щоб таких було більше! Але є історії про несправедливий мир, перемир’я за будь-яку ціну, що згодом призвело до ще більшого кровопролиття. Як бумеранг повертається сюди питання Версальського миру, який лише на двадцять років заспокоїв Європу. Він не вирішив нічого з того, що мало бути вирішена тоді, лише виграв час, щоб Європа і світ незабаром стали свідками ще більшого варварства і ще більшої трагедії. Як до цього дійшло? Це має бути обов’язкова тема всіх дипломатичних семінарів, пам’ятка для будь-яких дій на міжнародній арені. Як час лікує рани, так історія – вчителька життя. Треба вміти вчитися з історії, робити висновки, навчитися чогось. 

Бо і примирення – це більше, ніж записи на наступних сторінках, криві підписи на документах чи правила, що повторюються століттями. Це внутрішній фон емоцій і думок. Спостерігаючи нинішню ерозію системи безпеки та міжнародних гарантій, ми бачимо, що, на щастя, усі сторони досі уникають остаточних міркувань. Але на як довго? Подальші кроки вже чітко видно; наступні кордони, в тому числі й словесні, перетинаються, промовляються слова, які не варто говорити. Згодом мова також стала зброєю війни. Так було завжди, але, мабуть, не в такому масштабі. Соціальні мережі, глобальна агора, де найкраще чутно того, хто кричить голосніше, а не найрозумніше, певною мірою несуть за це відповідальність. Наше середовище не нейтральне; однак горе і гнів справжні. Справжній шлях до миру – це середовище мислення.

Таких конфліктних зон стає все більше. Від них непросто втекти, навіть якщо червнева аура заспокоює. Можливо, пора вимкнути смартфон і піти на цифровий детокс? Однак тоді залишиться те, що ми вже маємо в голові. І це також не мистецтво піднятися на високу вежу і просто спостерігати. Бувають моменти, коли мир і примирення вимагають дій, конкретних дій. Найбільші союзники війни – це спізнення, боягузтво і втеча. З іншого боку, захист від нього – це сміливість, заглиблення, погляд без страху.

Тому бувають конфлікти, де важливо просто діяти, підняти голову. Тільки це призведе до примирення – на справедливих умовах. Прикладом є Польща і наша відкритість до біженців з України, те, що дає нам шанс перекреслити роки чвар і проблем, роки конфліктів і негативного ставлення один до одного. Це також може позбавити спільних ворогів їхньої найпотужнішої зброї: розколу. «Бо дім, розділений сам у собі, не встоїть», — сказано у Святому Письмі.  Наш дім більший, ніж ми думаємо.

Крім медійної боротьби, існують і реальні конфлікти, яких неможливо уникнути, що виникають через рахунок кривд і провин. Перш за все – обмеження бачення. Їх немає на фото, їх не видно в соцмережах. Вони глибоко в нас, у людях, менталітеті, також у мові, у ставленні один до одного не з емпатією, а з якимось нерозумінням, примруженими очима, зі злобою і дистанцією, у постійному повертанні до того, що було. Навіть якщо вони глибоко приховані в нашій свідомості, рано чи пізно ми дозволимо їм вийти на поверхню, якщо не присвятимо себе кращій, більшій меті.

Бо справа миру – це стан душі. Остаточне пробачення без умов, без «але» і без повернення до того, що було. Хоча, звісно, нікуди не дітися від протистояння – чи то з самим собою, чи з іншим, чи навіть із цілим світом. Але така боротьба ніколи не буде переможною, якщо спочатку не запанує внутрішній спокій. Той, який ніхто не може знищити. Справжній мир можливий лише тоді, коли ми знаємо, що робити з власним гнівом, образою та хвилюванням; коли ми можемо сказати: «Я прощаю тобі» — незважаючи ні на що. Або принаймні – коли ми знаємо, що ці емоції є, і коли ми знаємо, де вони. І що ми не можемо їх замикати, уникати чи вважати неважливими. Це перший і, можливо, останній крок.

.Але мир також є даром і завданням. Подарунком від нас самих, коли ми здатні повернути ту частину себе, яка кричить і бажає компенсації чи навіть помсти – за кривди минулого. Залишите це, зробити висновки, навчитися самому й навчити інших – це основа. І це частина завдання, або, іншими словами, націлення самих себе на мир. Тому що інколи пробачення недостатньо – потрібно також опанувати ту частину себе, яка все ще хоче боротися. Звичайно, треба боротися, але бувають випадки, коли боротьба з іншими не принесе рішення. Спочатку треба перемогти себе.

Michał Kłosowski