Західні міфи про Польщу. Чи Польща і поляки масово співпрацювали з німцями?
Nathaniel GARSTECKA
До міфу про активну та масову участь Польщі та поляків у Голокості слід ставитися так само як до міфу про юдобільшовизм – як до маніпуляції з метою перекласти відповідальність за злочини на когось іншого, – пише Nathaniel GARSTECKA
.Це одне з безпідставних звинувачень, яке бумерангом повертається в західну громадську думку. Польщу та поляків звинувачують у співучасті з Німеччиною в Голокості під час Другої світової війни.
У приватних і публічних дебатах, у заявах політиків і в текстах, які популяризують історію, часто можна почути і прочитати, що Польща як держава і поляки як нація підтримали німців в організації та здійсненні промислового і систематичного геноциду євреїв у Польщі. Така думка поширена в багатьох країнах західного світу – Франції, США, Німеччині, Ізраїлі.
В дослідженнях складних відносин між євреями та поляками в цей період бракує аналізу їхнього ширшого контексту.
У 1939 році євреї становили 10 відсотків населення ІІ Речі Посполитої (тобто 3,5 млн осіб), що було найвищим відсотком серед усіх європейських країн. Це сталося завдяки багатовіковій політиці гостинності та толерантності, яка зробила Польщу одним із головних центрів єврейського світу. І навіть якщо під час боротьби за незалежність у 1918–1921 рр. і після смерті Юзефа Пілсудського в 1935 р. траплялися антисемітські інциденти, становище польських євреїв було кращим, ніж становище їхніх братів у Німеччині чи Радянському Союзі. На відміну від інших країн Центральної Європи, велика єврейська громада не була зосереджена в одному міському центрі. Хоча у Варшаві проживало 350 000 євреїв (третина населення столиці), значні концентрації цього населення були також виявлені в інших містах. Так було в Білостоці (40-45 відсотків усіх жителів міста), Любліні, Лодзі, Радомі, Львові та Вільнюсі. Багато євреїв також проживало в менших містечках і селах, особливо у східній Польщі (села з перевагою євреїв називалися штетлами). Також було багато міст, де євреї жили поряд з представниками інших національностей (поляками, литовцями, білорусами, українцями). Через дуже тривалу присутність у Польщі та багатовікову політику толерантності єврейське населення в Польщі було розпорошеним і відносно погано асимільованим. Це завадило масовій операції з порятунку євреїв, як це було в Данії. Попри це, у Польщі було дуже багате єврейське культурне та релігійне життя, функціонувало багато значних політичних партій, спортивних асоціацій, театрів і десятки газет.
На відміну від більшості країн Центральної та Східної Європи, Польща відмовилася від будь-якого союзу з Гітлером; союзу, який і так був дуже малоймовірним через те, що Польща була першою метою завоювання. Польщі також загрожував сталінський СРСР. Обидві ці великі диктатури мали намір спокутувати поразки 1918 і 1921 років, і було природно, що вони відклали своє ідеологічне суперництво, щоб спланувати новий поділ Польщі.
Так відбулася агресія проти Польщі – спочатку нацистської Німеччини 1 вересня 1939 року, а через два тижні – Радянського Союзу. Союзники негайно почали проводити політику жорстокої окупації. У 1939–1941 роках радянська влада вела нещадне полювання на представників польської еліти, яких називали ворогами революції. Інтелігенцію, митців, офіцерів, «буржуазію», купців, представників релігійних культів, борців опору, патріотів, сіоністів тощо вбивали (Катинь) або висилали до сибірських таборів. Як і багато інших, багато єврейських комуністичних бійців приєдналися до лав радянської міліції на окупованих територіях, що було приводом для німців, але також і для радянської влади, для поширення міфу про юдобільшовизм. Це переконання лягло в основу «білого терору» у східній Польщі під час операції «Барбаросса» влітку 1941 року.
Оскільки Польща не була союзником німців і не сприймалася ними як країна, яку треба було «пощадити», нацисти почали повну окупацію без співпраці з націоналістичними організаціями чи колабораціоністами. Вони утримували скромну, так звану «блакитну поліцію», в яку рекрутували силою. Її завданням було стежити за порядком. Вони також дозволили функціонувати найнижчим рівням муніципальної адміністрації (меріям), але функціонування країни як такої було під їхнім повним контролем. Вся економіка була переорієнтована на потреби Німеччини, фабричне обладнання було вивезено до Рейху, урожай і стада тварин були конфісковані. У цій країні з високим відсотком сільського населення (лише 30% населення проживало в містах) швидко поширилися голод і злидні. Крім того, мали місце грабунки, знищення майна та численні злочини, скоєні німецькими солдатами. Німці також переслідували еліту країни, депортували та вбивали професорів університетів, адвокатів, політиків…
Однак геноцидна ненависть німців була спрямована насамперед проти євреїв. У більшості міст, де проживало єврейське населення, німці створили гетто. З моменту вторгнення в СРСР у червні 1941 р. вони розпочали пряме знищення єврейського населення на завойованих територіях («Голокост кулями»). У Польщі, на відміну від країн Балтії та України, не було місцевих націоналістичних організацій, які допомагали німцям у їхніх злочинах. Жодна політична партія чи видатна польська особистість не співпрацювали з окупантом. Були націоналістичні та антисемітські організації опору, які могли вчинити злочини проти євреїв, такі як NSZ або деякі батальйони Армії Крайової, але вони ніколи не об’єднувалися з німцями.
З 1942 року в рамках плану «Остаточного рішення» німці депортували євреїв із гетто до таборів смерті. Також і у випадку цих масових депортацій і пізніших злочинів безпрецедентного масштабу це було зроблено без співучасті Польщі, чого не можна сказати про колабораціоністський французький уряд Філіпа Петена, словацький уряд Йозефа Тісо чи норвезький уряд Відкуна Квіслінга.
Варто пам’ятати, що польський уряд ніколи не припиняв протидіяти німцям і воював до кінця війни. Він відмовився співпрацювати з німцями та неодноразово закликав до захисту польських євреїв. Польський рух опору, один із найпотужніших у Європі, страчував шмальковників (польська назва особи, яка шантажувала або вимагала викуп у євреїв, що переховувалися, або поляків, які їм допомагають – прим. перекладача) і допомагав рятувати євреїв через підпільні мережі, такі як Жегота, або шляхом отримання фальшивих паспортів. Учасники руху опору (Ян Карський, Вітольд Пілецький та ін.) готували звіти про геноцид євреїв і намагалися попередити уряди західних країн.
На відміну від більшості країн, які були союзниками Гітлера або окуповані Німеччиною, Польща була єдиною, в якій жодна соціальна чи політична інституція, чи організація не співпрацювала у створенні німецької промислової машини знищення.
Що стосується цивільного населення, то ситуація була дуже складною і її неможливо виділити з контексту епохи. Як я вже згадував вище, німецька окупація була особливо жорстокою. Звичайно, першою мішенню були євреї, але польське населення також сильно постраждало від німецьких злочинів і расизму. Польські землі мали бути звільнені від місцевого населення, а потім колонізовані арійськими німцями. Очікувалося, що певна кількість поляків виживе, щоб служити робочою силою в умовах рабської праці. Жодна країна в Європі не зазнавала такої лютої окупації, окрім СРСР, але там вона тривала значно коротше.
З уваги на велику кількість євреїв, розпорошених по всій Польщі та відсутність організованої співпраці з боку місцевого населення, німці вирішили карати смертю всіх, хто переховував євреїв або надавав їм будь-яку допомогу. Це був один із найсуворіших законів у всій окупованій Європі. За погрозами німців пішли їхні дії. Сім’я, спіймана під час переховування євреїв, була вбита, включаючи жінок і дітей. Часто зрівнювали із землею цілі села та їх мешканців. Сільськогосподарські тварини були вбиті, урожай спалений або конфіскований. Німці сподівалися, що завдяки своїй злочинній політиці вони викличуть рефлекс інформування чи навіть заохочення поляків до вбивства єврейських біженців чи борців опору. Вони зіграли на певній особливості людської психології: в умовах крайньої бідності та загрози життю собі та їхнім родинам люди починають йти на компроміс із такими поняттями, як добро і мораль. Дехто наважується померти мученицькою смертю за свої переконання, але більшість зазвичай цього не робить. Тому нечесно вимагати героїчної поведінки від людей, які загрузли погрузли в злиднях, або живуть під постійною загрозою смерті.
Німці змогли скористатися цією ситуацією і залучили польських селян до полювання на євреїв. Одні робили це перед обличчям загрози життю чи покращення умов проживання, інші з антисемітських мотивів. Слід зазначити, що метод, яким користувалися німці в Польщі, не був поширений в інших країнах Центральної та Західної Європи. У тих країнах єврейські громади були невеликими, розташованими лише в одному чи кількох великих містах, і місцева адміністрація – маріонеткова чи дійсно співпрацююча – відповідала за складання списків єврейського населення та їх депортацію. Траплялося, що націоналістичні бойовики брали активну участь у масових вбивствах і депортаціях, як у Хорватії (усташі), Сербії, Румунії, Угорщині (стрілчасті хрести), Україні та країнах Балтії. У Польщі німці могли покладатися лише на окремих осіб, які діяли в ситуації загрози життю, або жили в злиднях.
Особливі ситуації виникли влітку 1941 року у східній Польщі під час вторгнення Гітлера на ці території. Як я вже писав, радянська окупація була жорстокою і кривавою. Етнічні меншини та місцеві комуністичні активісти інколи співпрацювали з радянською владою у скоєнні злочинів. Знаючи про це, Рейнхард Гейдріх, директор Центрального управління безпеки Рейху та архітектор «остаточного розв’язання єврейського питання», ще у квітні того року видав наказ, який наказував німецьким військам атакувати комуністів і євреїв і використовувати для нападів антикомуністичні настрої населення, яке стало жертвою радянської окупації. Тому німецька влада поширювала міф про юдобільшовизм, даючи місцевому населенню свободу вбивств. Найвідомішим прикладом звірств, скоєних у той час і в цьому контексті місцевим населенням проти євреїв, був погром у Львові. У Польщі кілька подій можна ототожнити з погромами, наприклад ті, що відбулися в невеликих селах на Білосточчині: Єдвабне, Радзілув, Щучин і Вонсош. В усіх цих випадках злочинів проти євреїв, вчинених поляками, можна говорити про допомогу, підбурювання та згоду німецьких вояків чи спеціальних оперативних груп (так званих Einsatzgruppen).
Загалом події такого типу були маргінальними в Польщі. На відміну від країн Балтії та України, де німці могли розраховувати на місцеві колабораціоністські організації (Арайс в Латвії, ОУН в Україні), поляки не створювали колабораціоністські збройні формування і залишалися ворожими до окупанта. Було якраз навпаки: у Польщі були створені державні та незалежні від держави організації та мережі допомоги євреям. Однією з видатних людей у цій галузі була Ірена Сендлер, яка врятувала 2500 єврейських дітей із Варшавського гетто. Тому можна твердо стверджувати, що Польща як держава не тільки не брала участі в Голокості, але й сприяла порятунку євреїв, чого не можна сказати про багато інших європейських країн.
Євреї справедливо боялися доносів, які завжди і скрізь були можливі, незалежно від того, чи діяли їхні автори з низинних мотивів, ненависті чи під загрозою німців. Ті, що вижили, зберегли цей страх перед доносом сусіда, оскільки це було пов’язано зі страхом перед невідомістю. Німецький мундир був визначений як видима й очевидна загроза, але донос від поляка передбачити не можна було. Тому євреї повинні були завжди бути пильними. Цією природною травмою та особистими індивідуальними свідченнями після війни маніпулювали нечесні історики чи соціологи, щоб створити неправдиву картину загального становища євреїв в умовах німецької окупації Польщі. Тим паче, що якщо й можна говорити про доноси та злочини поляків, то зрештою їх було небагато і ніколи не було такого масштабу, як в інших країнах. Переважна більшість польських євреїв була знищена без участі Польщі в німецьких гетто і таборах.
Неможливо точно визначити, скільки євреїв загинуло від рук поляків або було донесено ними німецькій владі. Також неможливо сказати, скільком євреям поляки допомогли, переховуючи їх чи іншим чином рятуючи їм життя. Щоб успішно сховати одного чи кількох євреїв, часто потрібна була мовчазна доброта всієї околиці чи цілого села. Можливо, десятки людей були залучені до підтримки втікачів, як прямо, так і опосередковано, зберігаючи свою допомогу в таємниці. Зради однієї людини вистачило, щоб весь план провалився, а життя всіх учасників опинилися під загрозою. Сьогодні набагато легше порахувати доноси, ніж жести підтримки. Легше запам’ятати тих, хто інформує, ніж тих, хто допомагає. Те саме стосується і ставлення польської католицької церкви. Деякі священнослужителі, звичайно, були відвертими антисемітами, але інші ховали євреїв у своїх церквах або брали участь у підпільних гуманітарних організаціях. Багато монастирів відкрили свої двері, щоб дати притулок євреям. Не можна узагальнювати, тому що Церква не є монолітним блоком.
Ось деякі елементи відповіді на фальшиві звинувачення поляків у причетності до німецької машини знищення. Їх допускають нечесні та політизовані історики, які знайшли собі нішу і за допомогою прогресивних ЗМІ будують своє визнання у світі. До цього слід додати наслідки комуністичної пропаганди повоєнного періоду, метою якої було погіршити імідж Польщі як країни «реакційної та ворогої революції». Росія досі використовує цю пропаганду й робить поляків «фашистами» та маніпулює німецько-радянським пактом. Що стосується Німеччини, то вона якомога наполегливіше намагається скинути вину за свої злочини на окуповані країни та їхнє населення. Канцлер Олаф Шольц нещодавно заявив, що Німеччина була «окупована нацистами». На жаль, у західних країнах домінує значний брак знань про реалії жорстокої окупації Польщі та переконання, що переховувати євреїв у Польщі було так само легко, як і в країнах, де окупація була менш жорстокою. Цей брак знань і антипольська пропаганда, на жаль, глибоко вкорінені в громадській думці в усьому світі, включно з Ізраїлем. Деякі місцеві коментатори та політики вважають, що Польща хоче маніпулювати історією, щоб відбілити себе. Вони вважають, що якщо деякі поляки вчиняли антисемітські злочини, то весь народ повинен нести відповідальність, а держава повинна взяти це на себе – хоча вона жодним чином не співпрацювала з німцями, а фактично робила все, що було в її силах, щоб рятувати євреїв. І навіть попри те, що висловила офіційні вибачення за ці злочини. Деякі єврейські кола побоюються, що Польща намагається поставити під сумнів унікальність єврейського досвіду Голокосту, щоб висвітлити страждання польського народу. Однак ці страждання цілком реальні і свідчать про геноцидні проєкти німців щодо поляків, які мали бути реалізовані після знищення євреїв. Правда полягає в тому, що польська влада визнає специфіку Голокосту, так само як вона визнає, що деякі поляки брали участь у злочинах проти євреїв (що не можна ні пробачити, ні виправдати).
До міфу про активну та масову участь Польщі та поляків у Голокості слід ставитися так само як до міфу про юдобільшовизм – як до маніпуляції з метою перекласти відповідальність за злочини на когось іншого. У комуністичному тоталітарному апараті, безсумнівно, були польські та єврейські злочинці, але в невеликій кількості та неорганізовано й нерегулярно. На основі нерепрезентативних індивідуальних прикладів — зібраних несвідомо чи зі злим умислом — були створені конкретні наративи, щоб служити тим, хто в них зацікавлений. Це стара і, очевидно, ефективна пропагандистська техніка.
.Євреї та поляки повинні разом боротися з цією брехнею та стереотипами, тому що обидва народи, які століттями були дуже близькі один до одного і люблять шукати правду, повинні знати, що їхнє примирення прийде завдяки взаєморозумінню та історичній чуйності.
