Ігнацій Ян Падеревський. Світ молодості майстра

Читання листування Ігнація Яна Падеревського з його батьком та Геленою Гурською дозволяє нам увійти в клімат і колорит епохи музиканта, що формовувався, та майбутнього президента Польщі

.Листування Ігнація Яна Падеревського з батьком і майбутньою дружиною Геленою Ґурською має чітко окреслені хронологічні та просторові рамки. Воно збігається з межею ХІХ і ХХ століть у широкому розумінні, формально це 1872–1924 роки, але фактично листування майже повністю припадає на період 1872–1899. Воно дозволяє відносно точно визначити епоху, в яку відбувається життя автора та адресатів його листів, а також ідентифікувати персонажів, яких вони зустрічають, характеризують ширше або лише згадують. Ви також можете легко впізнати події, установи чи відвідані місця – міста, країни, континенти – описані в листах.

У неіснуючій тоді Польщі триває після повстанська доба, в якій відбуваються глибокі соціальні, політичні та культурні перетворення. Їх загальна спрямованість скрізь однакова.

Вона веде від панівного на той час пізнього феодалізму з перевагою сільського господарства, що все ще опиралося на праці селян-кріпаків, до капіталістичної формації, що є провісником народження фабрично-заводської промисловості та прогресивної урбанізації. Однак у кожній із трьох частин країни ці зміни відбуваються за різною схемою та ритмом. Крім того, треба пам’ятати, що тоді польське життя існувало також за кордоном. Тому що на місці згасаючої Великої еміграції, що збирала ветеранів Листопадового повстання у Франції, а пізніше була доповнена борцями Січневого повстання, з’являється нова генерація емігрантів, тон якій задають молоді соціалісти та студенти. За межами Франції їх групи можна знайти у Швейцарії, Бельгії та на Британських островах.

Але це не все. Наприкінці цього століття народжується нове явище. Окрім нинішньої політичної еміграції, з’явиться еміграція «по хліб». Це економічна еміграція, майже повністю складена з безземельних або малоземельних селян із кількох регіонів Польщі та таких же бідних євреїв. Вона спрямована на індустріально розвинені країни Західної Європи, але тече набагато ширшим потоком, у прямому сенсі цього слова, через океан, до «Америки». І цією «Америкою» спочатку є Бразилія, але все частіше пунктом призначення стають США, що динамічно розвиваються. У результаті на обох континентах утворюються перші скупчення поляків, початки польської діаспори.

При поверненні до Старого Континенту, варто нагадати, що Європа все швидше рухається до belle époque. Це буде дійсно дуже красивий фінал, що, однак закінчиться драматично, бо це буде початок Великої війни в серпні 1914 року. Це призведе до заходу європейського панування у світі. За океаном стрімко зростає нова світова держава — Сполучені Штати. Уважне читання листів дозволяє нам прослідкувати ознаки багатьох із цих змін, зафіксованих кореспондентами побіжно, а не навмисно. Однак може скластися враження, що з бігом часу митець, що вступав в зрілість і вже мав сформовану репутацію, все більш уважно спостерігатиме за тим, що відбувається навколо нього в суспільно-політичному вимірі, авжеж, поза найближчою йому сферою мистецтва. 

Слід також зазначити, що деякі згадки або лише сухі фрази, вжиті письменником ніби мимохідь, приховують у собі глибший зміст. Це стосується, наприклад, євреїв, які іноді з’являються в галереї описаних постатей. Про них митець пише з певною зверхністю. Це, мабуть, розкриває давню звичку патронування єврейського фактора його прикордонним господарем. Однак за цим стоїть щось більше. Це усвідомлення появи в Європі емансипованих євреїв, які все частіше тягнуться до раніше недоступних позицій у публічній сфері. Не всім, у тому числі й самому художнику, подобається це явище. Але з часом він передумає. Про це свідчить те, що Падеревський довірив саме такій людині, асимільованому галицькому єврею, а згодом навіть сіоністові Альфреду Носсігу, розробку лібрето для своєї першої і єдиної опери «Манру». З роками простір, в якому рухається Падеревський, стає все більшим і більшим. Тому кандидат у магістри виїжджає з Судилкова на Волині під опіку батька до Варшави, а потім вже сам далі у світ – до Відня, Берліна, Парижа та Лондона, тобто центрів тогочасної Європи та символів її сили, щоб врешті, скориставшись на той час вже значною репутацією, вирушити за океан. Це дорога, яку на той момент не багато хто пройшов, але якою з часом підуть цілі групи подібних мистецьких особистостей чи вчених, які шукатимуть кращих перспектив для своїх досліджень. Падеревському тоді було 39 років і, за одним із тодішніх критеріїв, він ще молодий, а за іншим – на порозі старості.

Щоправда, перший етап цієї дороги залишився прихованим. Ми не знаємо образу країни дитинства Майстра. Він з’являється пізніше, але лише побіжно, на знімках, під час коротких візитів на батьківщину. І цією країною дитинства є Поділля та Волинь, колись величезні східні воєводства колишньої Речі Посполитої зі столицями в Кам’янці Подільському та Луцьку. Саме там наприкінці XVIII століття у невеликому маєтку оселився прадід Ігнація, який походив із роду Падеревських гербу Єліта, розсіяного по Підлішшю та Куявщині. На той час це була типова дорога, якою йшли багато його попередники та ровесників з центральних земель Речі Посполитої, в надії покращити свій матеріальний стан. Однак вже у наступному поколінні майно, що знаходилось на Волині, було втрачено. Дід і батько змушені були обмежитися до розпорядження майном, що належало багатшим поміщицьким родинам. Таким чином, вони стали лише особами знатного походження. Після розпаду Речі Посполитої обидві провінції були замінені відповідно Подільським і Волинським намісництвами у складі Російської імперії. Проте для розпорошених там поляків, а також для інших, що дивилися з-за Бугу, це все ще була Русь або т.зв. захоплені землі. Проте поволі ця територія, а потім і решта східних земель колишньої Республіки, стають міфічними Кресами в польській культурі та традиції. Друга частина російського поділу, в якій з’явиться Падеревський, — це Королівство Польське, створене на підставі Віденського конгресу, відоме як Конгресове або Конгресівка, колись автономне, а тоді доживало свої останні дні, перетворене після поразки Січневого повстання на Привісля (Привіслянський край). Коли дванадцятирічний Ігнась оселиться у Варшаві, вона буде лише столицею Варшавської губернії, найзахіднішої частини царської Росії.

У післяповстанську добу весь без винятку російський поділ піддавався дедалі більшій русифікації, внаслідок чого в публічному просторі, окрім кількох церков чи благодійних закладів: столичної Громадської Ресурса чи Товариства Земельного Кредиту, польськість могла тривати лише в приватних домівках. Цензура ретельно контролювала всі видання, офіційне життя, в тому числі культурне чи наукове, не кажучи вже про систему освіти всіх рівнів, яка носила переважно російський характер. Від цього намагалися захиститися під час менш офіційних соціальних зборів, де національні та релігійні бар’єри зберігалися, наскільки це було можливо. Одним словом, це Варшава Болеслава Пруса, як Ляльки, так і його Щотижневих хронік. Одним із небагатьох навчальних закладів, що діяли у Варшаві того часу, який, попри загальний російський нагляд, зумів зберегти свій польський характер, був Варшавський музичний інститут. Заснований і керований Аполінарієм Контським, він слугував консерваторією і надавав молодим полякам доступ до освіти. Саме в цій академії Іґнацій, чи точніше Ігнась, порівняно пізно, на власну думку, розпочав професійну музичну освіту, яка охоплювала як техніку гри, так і мистецтво композиції.

Варшава 1870-х років знаходилась на порозі прискореної урбанізації, пов’язаної з приходом запізнілого капіталізму до Вісли. Життя її мешканців, як і більшості польського суспільства російського поділу, все ще було обтяжене травмою після поразки Січневого повстання. Однак наприкінці 1970-х років вона починає зникати. Пам’ять про трагедію поступово згасає, коли на арену суспільного життя виходить нове покоління молодих поляків. Інтелектуальне життя відроджується. Всупереч існуючим обмеженням, література і журналістика, витримані в дусі позитивізму, в цьому випадку його варшавського варіанту, процвітають. Здобувавши освіту в Кракові та Мюнхені, художники створюють роботи на різноманітні теми – окрім пейзажів, жанрових сцен, портретів чи натюрмортів, є також картини, що відсилають до подій польської історії. Художники іноді користувалися підтримкою Товариства Заохочення Образотворчого Мистецтва. Протягом десятирічного періоду навчання у Варшаві, а згодом і вчительської праці, Падеревський багато подорожував і пізнав, окрім пам’ятних із дитинства Волині та Поділля, інші куточки колишньої Речі Посполитої, а тому і литовсько-білоруські землі (тоді для багатьох це було ще колишнє Велике князівство Литовське зі столицею у Вільнюсі), звідки походив рід його першої дружини. На шляху подорожі також знайшовся швидко зростаючий центр текстильної промисловості – Бялисток з польським, білоруським та єврейським населенням. Далі – Інфлянти, на той час, звісно, ще «польські Інфлянти», але митець познайомився також із різними місцями центральної Польщі, куди з часом його почали запрошувати, або ж які він відвідував як курорт: Чєхочінек, Буско чи Наленчув. Тоді він теж вперше перетнув кордон Російської імперії, звісно, «за паспортом». Це дало змогу пізнати другий із поділів — австрійську Галичину.

Та перш ніж це сталося, у липні 1877 року, Падеревський вперше відвідав Петербург. Кількатижневе перебування було пов’язане з подачею на посаду в консерваторії. Кам’яне місто на Неві – столиця Російської імперії, побудована царем Петром I й названа його ім’ям. Промовистим знаком початку нової ери була його німецька назва, яка була знищена лише під час Першої світової війни (Piotrogród). Завдяки цьому цареві держава, яку за колишньою столицею зазвичай називають Москвою (Велике князівство Московське), зазнала прискореної модернізації. У своєму ході вона перейняла багато рішень, запозичених із західних абсолютних монархій, однак зберегла російський дух, який поєднував православ’я з імперською ідеєю. Правителі, які змінювали один одного, особливо Катерина II, творчо продовжували цю роботу й вводили Росію, яка вже була наддержавою, у центр європейської політики наприкінці XVIII століття. У 1870-х роках Падеревський – поляк, який народився і провів молодість у російській частині, мандрував світом з російським паспортом і, до того ж через що його часто помилково приймали за росіянина, – відчував цю Росію щодня. На момент його першого перебування в її центрі нею правив цар Олександр II. Спочатку він схилявся до ліберальної орієнтації і в цьому дусі ініціював низку реформ у державі. Першим і, певною мірою, найважливішим було скасування рабства і кріпацтва селян. У 1861—1864 рр. Скасування охоплювало також землі польский поділ під владою Росії, що справило значний вплив на соціально-економічні перетворення цієї частини колишньої Речі Посполитої. Водночас, однак, цар нещадно придушував усі пориви свободи, які могли послабити його самодержавний статус. Це болісно пережили поляки під час Січневого повстання та після його придушення. У пізніші роки жорстоких царських репресій зазнала і непокірна російська молодь, учасники народницького руху, первісного варіанту аграрного соціалізму. Радикально налаштовані, вони не цуралися індивідуального терору у формі нападів на царських сановників. За задумом молодих організаторів і виконавців вони мали похитнути основи царизму. В одному з них був убитий сам цар, але, крім посилення хвилі переслідувань, вони не принесли жодного позитивного ефекту. Попри це, під час правління Олександра II успішно реалізовувався курс на подальшу модернізацію імперії, що поступово відкривало шлях для розвитку капіталізму в Росії. Однак модернізація завжди проводилася в дусі Петра I, тобто модернізація без свободи. Прихильникам іншої орієнтації, тобто «западникам» чи окциденталістам, присутнім у російській культурі, значно рідше в політиці, доводилося швидко змінювати свою думку або тікати на Захід через страх бути ув’язненими, засланими чи «забраними в солдати». Отже, у наступні десятиліття ХІХ століття ми маємо справу також з російською еміграцією у Швейцарії чи Франції. ЇЇ представники, зазвичай інтелігенти ліберальних чи лівих поглядів, іноді підтримували тісні й добрі контакти з польськими емігрантами. Основним завданням зовнішньої політики Росії під час правління царя Олександра ІІ було підтримувати тісний союз з двома іншими державами-розколами за будь-яку ціну ті. Це – кілька разів поновлюваний «союз трьох імператорів», який, треба визнати, фактично стабілізував європейський порядок. Його головною метою була боротьба з усіма європейськими рухами за свободу, включно, зокрема, зі спільним придушенням прагнень Польщі до незалежності. Таким чином, утримання жорсткого контролю над непокірними поляками все ще було його найсильнішим сполучником. Пізніше, вже як відомий віртуоз з репутацією,  що лише зростала, Падеревський мав можливість відвідати інші важливі російські мегаполіси, насамперед Москву, а також Київ та Одесу.

Згадана вище Галичина, де митець часто бував, уже на той час була однією з «коронних країн» Габсбурзької монархії, нещодавно наділена широкою автономією. Ця самостійність Галичини не вплинула, щоправда, на швидший розвиток економіки, але мала одну безсумнівну перевагу. Захоплення влади в країні польськими елітами у 1860-х рр. зробило можливою всебічну еволюцію національної культури, освіти на всіх рівнях, плекання традицій, а крім того, жителі австрійського поділу отримали можливість активно проводити політику на місцевому (самоврядування гміни) і національному (Сейм і Національний департамент) і державному (двопалатний парламент – Рейхсрат, уряд) рівнях. У майбутньому, на відміну від двох інших поділів, тут буде можлива незалежницька діяльність. 

З цих причин австрійський поділ називатиметься «польським П’ємонтом». Однак Галичина не була монокультурним утворенням, і те, що здобули поляки, не обов’язково приносило користь двом іншим великим громадам, пізніше названим національними меншинами.

Це русини-українці та євреї. Їхнє становище в цей автономний період було набагато менш комфортним, почали з’являтися розбіжності в інтересах, що призвело до перших конфліктів, переважно польсько-українських. Попри посилення цієї напруги, це був сприятливий час і для цих націй, що дозволяв формувати основи сучасної української та єврейської культури й національної ідентичності, а також появу власних політичних еліт. Цьому сприяла ліберальна конституція, видана імператором Францом Йосифом I у грудні 1867 року. Падеревський неодноразово відвідував Галичину з концертами, або користувався місцевими курортами (Щавниця, Криниця), бував також в модному центрі польського культурного, політичного і, зрештою, громадського життя, яким від 1880-х років ставало Закопане. 

Блискуче завершена освіта та викладацька посада в музичному інституті не задовільнили амбіцій молодого музиканта. Він хотів удосконалити свою майстерність, відточити свій безсумнівний талант, і випробувати його в європейських концертних залах. Тому після десяти років, проведених у Варшаві, він подався у світ. Першою зупинкою на цій дорозі був Берлін. Місто тільки входило у фазу динамічної урбанізації й перетворювалось зі столиці Прусського королівства на столицю Другого Рейху, об’єднаного «кров’ю і залізом» залізним канцлером Отто Бісмарком. Як сам Берлін, який швидко досяг стандартів європейського мегаполіса, так і вся країна перебували у фазі бурхливого розвитку. Військова міць, продемонстрована у переможній війні проти Франції імператора Наполеона III, тепер отримала добудову у вигляді дедалі потужнішої економіки, а особливо промисловості. Це, своєю чергою, дало німецьким елітам мотивацію споживати ці успіхи в політичному вимірі шляхом отримання статусу наддержави, підтвердженого наявністю власних колоній. Наприкінці ХІХ століття стрімко зростаючі амбіції кидають дедалі глибшу тінь на досі стабільний баланс сил у Центральній Європі. Після цього невдовзі виникнуть все більш антагоністичні два блоки, які неминуче прямуватимуть до конфронтації у формі військового зіткнення. У серпні 1914 року вибухнула Велика війна – спочатку європейська, а потім світова.

Це поклало край європейській гегемонії у світі. І в цьому випадку подальший розвиток кар’єри дозволив піаністу пізнати інші великоміські центри об’єднаної Німеччини. Серед них був Вроцлав, одвічний центр Нижньої Сілезії, колись Пястівської, а в ті часи Прусської. Бреслау, оскільки таку назву він носив до 1945 року, це найбільше і найдинамічніше місто на німецькому Сході з усякого погляду, з чудовим університетом, де навчалися також поляки з інших регіонів. Але це був також час народження ще одного важливого міського центру, який Майстер не оминув – Катовіце, розташованого у вже високоіндустріалізованій Верхній Сілезії.

Короткотривалі перебування в Німеччині дозволили Падеревському пізнати третій, після російського та австрійського, прусський поділ. Його центром була Великопольща. Донедавна це було Велике князівство Познаньське, створене на Віденському конгресі, а згодом лише одна з провінцій нової німецької держави, яка реалізувала політику «Drang nach Osten», спрямовану на польськість та поляків. Найважливішими її проявами були т.зв. “Пруські ругі”, що полягали в жорстокому вигнанні польських сільськогосподарських робітників, які сезонно працювали в маєтках місцевої шляхти, надалі т.зв. Kulturkampf, тобто боротьба з католицькою церквою (тоді цілком польською) і діяльність, спрямована на захоплення землі з польських рук і поселення на ній німецьких колоністів. Це супроводжувалося різними формами дедалі жорстокішої германізації. Однак Великополяни чинили сміливий і ефективний опір, посилаючись на чинну конституцію та інші положення прусського законодавства. Вони дуже ефективно використовували їх для побудови власних польських інституцій самодопомоги, що діяли у сфері економіки чи культури. Таким чином, уникаючи, крім епізоду Весни Народів, повстань, вони вели «найдовшу війну цивілізованої Європи», яка закінчилася перемогою. ЇЇ позитивним наслідком стало досягнення Великопольщею найвищого рівня цивілізаційного розвитку серед усіх польських земель під час поділів.

Наступним пунктом дослідження Європи молодим піаністом став Відень, завдяки відомому композитору і педагогу Теодору Лешетицькому. Там він провів своєрідний майстер-клас для ретельно відібраних студентів. Це було чудове рішення. Падеревський високо цінував педагога та його вчення, що зрештою сформувало його мистецьку індивідуальність. Наприкінці ХІХ століття Відень був другим, після Парижа, інтелектуальним центром тогочасної Європи. У ньому розвивалося наукове життя, особливо в галузі гуманітарних (філософія, соціологія, психологія в поєднанні з психіатрією), а також природничих і правових дисциплін, процвітала художня творчість (література, образотворче мистецтво, архітектура). Цей центр освітлював значну частину нашого континенту, яку сьогодні часто називають Центральною Європою. Його вплив був найбільш визначним або, принаймні, найлегшим для сприйняття, у світській, сакральній та військовій архітектурі. Численні сліди цього впливу можна легко знайти в містах регіону, від Львова та Кракова на його північних околицях до Загреба, Любляни та Трієста на півдні. Це супроводжувалося двома мистецькими стилями, народженими також в імперському Відні – спочатку бідермаєр, а потім модерн. Уся ця територія на той час належала двочленній Габсбурзькій монархії, Австро-Угорщини під правлінням імператора Франца Йосифа I. Її столиця – Відень – також була важливим політичним центром, який все ще враховувався в європейському балансі сил. У віденській метрополії не забракло також поляків, активних в різних сферах. Вони належали до кількох елітних кіл, починаючи від аристократії та політиків і закінчуючи митцями, діячами науки та культури. Але були й інші прибульці з різних куточків Галичини – русини та євреї, які раніше жили далеко від центру міста. Вони приїхали туди в пошуках кращих умов життя для себе та своїх родин. Іноді їх називали «галичанами», вони були ядром економічної еміграції. Австро-Угорщина нещодавно отримала конституцію, яка гарантувала її жителям широкий спектр прав та особистих свобод, а також парламентську систему, засновану на основах ліберальної демократії. Простягаючись від південних схилів Карпат до Адріатичного моря, держава була мозаїкою багатьох національностей (офіційно лише «народів»), культур, релігій і мов (єдиної офіційної державної мови не було).

До певного моменту ефективним сполучником, який врівноважував внутрішні напруги, що зростали, та взаємні претензії між націями, що населяли окремі «коронні країни», була династія Габсбургів, а в цьому випадку імператор Австрії та король Угорщини в одній особі Франц Йосиф I (Ференц Йосип I). Однак територіальні розміри його королівства не йшли рука об руку з економічним чи військовим потенціалом. Більшість територій, що входили до Дунайської монархії, включно з землями австрійського поділу – Галичиною, відбігали від західноєвропейського цивілізаційного рівня. Тому позиції імперії на європейській арені постійно слабшали. Загострення конкуренції з Росією за вплив на Балканах означало, що Австро-Угорщина поступово потрапляла в політичну залежність від Німеччини. Столицею Галичини, де молодий піаніст іноді виступав з концертами, був Львів, резиденція губернатора, Національний парламент та багато інших політичних, фінансових, а також наукових (університетських і політехнічних) і культурних установ. Автономна доба була сприятливою для стану цього найбільшого галицького міста. Воно швидко набуло столичного характеру, ставши на рубежі ХІХ-ХХ століть однією з центральноєвропейських метрополій, з посиланням на віденський зразок територіального розвитку. Це, звичайно, відбувалося в межах економічного потенціалу всієї країни. Іншими чудовими містами, які свого часу були включені до концертного туру Майстра Падеревського, були Прага та Будапешт. Останній, центр угорської частини монархії (Залітавії), переживав період процвітання, про що й донині свідчать вражаюча будівля парламенту, що височіє над Дунаєм, і друге в Європі метро.

Кар’єра Падеревського, яка набирала обертів, нарешті мала пройти остаточну перевірку в концертних залах Парижа, неформального культурного серця Європи, та вікторіанського Лондона, столиці Британської імперії, а водночас єдиної глобальної імперії у світі на той час. Коли це сталося, і це суворе випробування закінчилося більш ніж успішно, молодий віртуоз вирішив, що європейський простір, який розкинувся між Москвою і Лондоном, вже ним приборканий. Зараз саме час переїхати на інший континент і постукати у ворота Нового Світу. Так і сталося. Таким чином, останній простір, який розкривається в листах Майстра, – це Америка.

.Спочатку це буде її східна, відносно невелика частина, що простягається над Атлантикою. Однак це була колиска Сполучених Штатів з Бостоном, Філадельфією та Вашингтоном, а потім Нью-Йорком і Чикаго. Подальші перебування також приведуть його далеко на захід, аж до кордону з Мексикою. Після скасування рабства та спустошливої громадянської війни Сполучені Штати стали на шлях дедалі динамічнішого розвитку. Травма недавнього конфлікту – адже це була кровопролитна громадянська війна – залишилася надовго. Проте, як це не парадоксально, вона розпочала нову сторінку в історії ще молодої держави й надала їй того вигляду та способу функціонування, які існують донині. Її територія була остаточно окреслена наприкінці 1860-х років. Схожим чином сталося з внутрішнім устроєм, заснованим на  вдосконаленій федеральній системі, сильній президентській владі та суперництві за владу між двома основними політичними партіями. З року в рік, завдяки послідовним хвилям іммігрантів, що прибували з Європи, населення зростало. Країна була величезною, але величезні простори, що простягалися на захід, потребували заселення. Так почалася колонізація, яка була пов’язана з одночасним жорстоким виселенням з них попередніх індіанських жителів. Народився Дикий Захід, з часом міфічна країна, яка все ще жива в американській, а потім і світовій культурі. Заселений першовідкривачами – відважними поселенцями, працьовитими фермерами та химерними ковбоями, праведними суддями, які за підтримки хоробрих шерифів успішно боролися з безжальними розбійниками та злими (і все рідше) «дикими» племенами апачі чи сіу. Це також була країна золотої лихоманки, швидко здобутих і ще швидше втрачених статків, країна великих викликів і можливостей. Однак цей Дикий Захід буде підвладний стрімкій цивілізації й незабаром буде впряжений у структуру економічних зв’язків індустріальної економіки, що розвивається. Ефективним інструментом буде інтенсивно розбудована мережа залізничних сполучень, яка з часом об’єднає всі американські штати в єдиний, хоч і надзвичайно різноманітний, федеральний організм. Коли Падеревський прибув до Сполучених Штатів, Захід був ще диким, тоді як Схід ставав все більш урбанізованим і цивілізованим. Її заможні еліти з нетерпінням дивилися в бік Європи, яка зачаровувала своєю старовинною культурою та спонукала до огляду визначних пам’яток. Поїздки до Парижа, Риму чи Лондона дозволяли засвоїти місцевий спосіб життя та пробуджували бажання наслідувати. Тому перші мільйонери, окрім будівництва заводів, верфей, залізничних ліній і висотних будівель, почали засновувати фундації свого імені. Вони, своєю чергою, підтримували вже наявні музеї, театри, бібліотеки, концертні зали чи університети або ініціювали створення нових. Кошти, що надходили, дозволили наповнити ці неживі об’єкти живим змістом у вигляді численних мистецьких заходів, виставок, вистав, концертів. Незабаром деякі молоді музичні колективи, а також окремі артисти досягнуть високого рівня свого мистецтва. Але з’явилось також бажання познайомитися з європейськими зірками. Своєю чергою, дедалі ефективніші судноплавні лінії, щедрі гонорари за виступи та звістки про гарячі оплески американської публіки спонукали європейських віртуозів чи претендентів на цей статус вирушати за океан. Саме за таких обставин у 1891 році відбулося перше американське турне Ігнація Яна Падеревського. З часом його мистецькі поїздки до США повторюватимуться все частіше і нададуть художнику статус світової зірки. Тоді відбулися його перші контакти з польською діаспорою. Там також наздожене Падеревського інтерес до позамистецьких речей. Це приведе його до громадської, а згодом і до політичної діяльності після початку Першої світової війни.

Томаш Гасовський