Роджер МУРХАУС: Чому потрібно пам’ятати про 23 серпня 1939 р.

Чому потрібно пам’ятати про 23 серпня 1939 р.

Photo of Roger MOORHOUSE

Roger MOORHOUSE

Британський історик і германіст, який спеціалізується на сучасній історії Центральної Європи, з особливим акцентом на нацистській Німеччині, Голокості та Другій світовій війні в Європі. Нещодавно він опублікував «Пакт диявола. Союз Гітлера і Сталіна, 1939–1941».

Інші статті цього автора

Жорстоке та неспровоковане вторгнення Росії до свого сусіда є лише найновішою частиною кривавого континууму, новим лиходійством у каталозі злочинів, який сягає ще часів нацистсько-радянського пакту та після нього, який видає менталітет підозрілості, параної та відвертої агресії, що тривалий час керував світоглядом Кремля.

У ніч на 23 серпня 1939 року, у перші хвилини по півночі Юзеф Сталін виголосив тост за Адольфа Гітлера. Нагодою стало, звичайно, підписання нацистсько-радянського союзу, тобто пакту Молотова — Ріббентропа. Саме договір про ненапад між Москвою та Берліном дав зелене світло гітлерівській агресії проти Польщі й тим самим проклав шлях до розв’язання Другої світової війни в Європі. Це дата, яку запам’ятають багато мільйонів людей у ​​Польщі, Фінляндії, Румунії та країнах Балтії, а також ті, чиє коріння сягає цих регіонів. Проте його значення дивним чином не помічається в загальноприйнятій  західній розповіді про війну.

Дивує, як ми колективно ігноруємо цю тему. Вагомість Другої світової війни для багатьох з нас, здається, стає все

Дивує наше колективне незнання цієї теми. Важливість Другої світової війни для багатьох із нас, здається, з кожним роком зростає, а не зменшується. У деяких країнах це вже не просто частина історії, а своєрідна національна релігія, про що свідчать обвислі від важкості полиці книжкових магазинів і документальні фільми, які часто повторюються на телебаченні. В історичних виданнях заведено піддавати кожну воєнну кампанію, кожну катастрофу, кожну особливість нескінченним переосмисленням і переоцінкам, що дуже часто призводить до появи протилежних історичних досліджень і шкіл думки.

Попри це, нацистсько-радянський пакт і досі майже не фігурує в західному наративі. Його часто згадують в одному абзаці як периферійну, сумнівну аномалію або примітку у більшої історії. Його важливість регулярно зводиться до статусу останнього дипломатичного шахового руху перед вибухом війни, без згадки про катастрофічні відносини між великими державами, які цей договір започаткував. Показово, наприклад, що лише кілька нещодавно виданих популярних книжок з історії Другої світової війни у ​​Великій Британії приділяють пакту більше уваги. Це не розглядається як тема, гідна розділу, і зазвичай їй присвячено лише один або два абзаци та кілька посилань в індексі.

Однак, беручи до уваги очевидну важливість і розмір пакту, таке ставлення викликає подив. Під його егідою Гітлер і Сталін, два найбільш сумнозвісні диктатори Європи 20-го століття, мали на меті знищити Польщу та повалити Версальський лад. Їхні режими, наступний конфлікт яких став вирішальним європейським зіткненням Другої світової війни, розділили Центральну Європу між собою і стояли пліч-о-пліч майже третину війни. Пакт також не був  аберацією, тимчасовим тактичним промахом. За ним було укладено низку договорів і угод, починаючи з німецько-радянського договору про кордони та дружбу від 28 вересня 1939 р., за яким Польща була поділена між обома сторонами та в якому обидві сторони зобов’язалися не терпіти польської «агітації» на їх території. Відтоді за двома великими економічними договорами сторони обмінювалися секретами, дизайнами, технологіями та ресурсами, змащуючи військові машини одна одної. У той час Сталін не відігравав пасивної чи неохочої нейтральної ролі – він був найважливішим стратегічним союзником Адольфа Гітлера.

З усіх цих причин німецько-радянський стратегічний союз, започаткований 23 серпня 1939 року, цілком заслуговує бути невіддільною частиною нашого колективного наративу про війну. Але досі нею не є. Варто на мить розглянути численні причини цієї прогалини. Певною мірою її можна пояснити традиційною короткозорістю, яка, здається, впливає на англомовний світ в усьому, що стосується Центральної Європи. Цей менталітет дуже влучно показав британський прем’єр-міністр Невілл Чемберлен, який у 1938 році описав Чехословаччину як «далеку країну», населену «людьми, про яких ми нічого не знаємо». З 1938 року минуло багато часу, але ці настрої здебільшого збереглися донині, попри на нещодавнє зростання підтримки України.

Крім того, у західному політичному дискурсі існує феномен, який можна було б назвати «асиметрією толерантності», і проявляється він проявляється у тому, що злочини комунізму легше ігноруються, ніж злочини фашизму, і розглядаються вони як проблеми, що зникнуть самостійно, якщо ми не будемо звертати на них уваги. Логіка, що стоїть за цим, базується на факті того, що радикали лівих мали певною мірою благородніші цілі – нібито мотивовані ілюзіями концепціями “рівності” чи “прогресу”, – ніж цілі радикальних правих, мотивовані базовими концепціями расової переваги. Цим частково пояснюється масштаб в якому т.зв. Вікно Овертона, тобто спектр прийнятного  політичного дискурсу, змістився вліво за останні роки, а також то той факт, що Ленін і Че Гевара все ще вважаються «авангардистами» в багатьох університетських кампусах.

Проблема також є в історіографії. Західний наратив Другої світової війни, як правило, навряд чи виходить за межі злочестивості Адольфа Гітлера та його Третього рейху, а центральне місце Голокосту в цьому наративі лише посилює це упередження. Німецька історіографія також значною мірою базується на «первородному гріху» нацизму і зводить усіх інших грішників у кращому випадку до другорядних ролей. Таким чином, злочестивість сталінського Радянського Союзу продовжує здебільшого ігноруватися, применшуватися та релятивізуватися як примітка до західного наративу, а не  заголовок.

Беручи до уваги ці обставини, радянська, а згодом російська пропаганда, яка намагалася мінімізувати пакт та його наслідки, здебільшого штовхала відкриті двері. Та попри це, нацистсько-радянський пакт став певним орієнтиром і очевидним головним болем для Кремля, адже він вимагав більше, ніж зазвичай, зусиль, аби затушувати, ввести в оману та відволікти. Перший прорив у цьому наступі стався невдовзі після вторгнення Гітлера до Радянського Союзу в 1941 році, коли Сталін, який на той час відчайдушно намагався отримати прихильність союзників, старався дистанціюватися від пакту, описував його як кінцеву міру, до якої неохочий Радянський Союз змусили обставини. Той факт, що після більш ніж восьми десятиліть це пояснення досі регулярно вживається, здається, свідчить про вплив сталінських «корисних ідіотів» на Заході.

У 1948 р. посилився радянський пропагандистський наступ. У відповідь на публікацію Державним департаментом США тексту секретного протоколу до пакту Молотова — Ріббентропа Сталін показав різкий супротив у вигляді приготованого рукописного тексту під назвою «Фальсифікатори історії», в якому, звичайно, назвав таємний протокол капіталістичною підробкою і критикував віроломство Заходу, якому не вдалося зупинити Гітлера. Він також представив нову інтерпретацію пакту і намагався виправдати його як оборонний крок і затримку неминучого, а не цинічну співпрацю.

Заперечення Радянським Союзом Секретного протоколу, найбільш обтяжливого документа з переговорів щодо пакту, виявилося надзвичайно наполегливим. У 1983 році наприкінці життя В’ячеслава Молотова журналіст запитав про існування Секретного протоколу. Його відповідь була однозначною. Чутки про документ мали зашкодити СРСР. Молотов сказав: «Жодного Таємного протоколу не було». Менш ніж через десятиліття, в умовах широких соціальних протестів у країнах Балтії, Горбачов оприлюднив текст цього документу, отриманого з радянських архівів, — він був підписаний Молотовим.

Протягом наступних років короткий розквіт Гласності – тобто «відкритості» – за Горбачова та Єльцина поступився місцем новій культурі таємниць і постійних розбіжностей. Архіви, які на деякий час були відкриті для вчених з усього світу, стали закритими для всіх, крім найбільш лояльних і довірених коментаторів. Згодом пам’ять про Другу світову війну стала одним із наріжних каменів путінізму, культу неохайно сфабрикованої пам’яті, яка все частіше займала місце колись обіцяного процвітання та стабільності.

Однак за Путіна історичний наратив не був виключно повторенням радянської історії про війну. Наприклад, нацистсько-радянський пакт подавався як демонстрація сили Кремля і приховане застереження сусідам Росії. Коли Москва опублікувала збірку архівних документів про пакт у 2019 році, приховане повідомлення було очевидним: жорстока логіка, яка призвела до пакту, тобто логіка «сфер впливу» та дарвінівське право сильного керувати слабким, — знову набрала популярності в Кремлі.

За цих обставин – з незацікавленим Заходом і підступною, реваншистською Росією – легко зрозуміти, що чесно оцінити нацистсько-радянський пакт дуже важко. А все ж таки, ми повинні чесно його оцінити, хоча б заради історичної чесності та точності. Пакт Ріббентропа-Молотова є одним із найважливіших договорів Другої світової війни. Можливо, ми забуваємо причинно-наслідковий зв’язок, але цей договір був прямим поштовхом до спалаху війни: замкнув Польщу між її двома ворожими сусідами та підірвав досить безладні зусилля західних держав зупинити Гітлера.

Важливу роль відіграють відносини між державами, започатковані пактом. Війна, що незабаром почалася, наклала свій зловмисний слід. Польща була захоплена і поділена між Москвою та Берліном. Фінляндія також зазнала нападу Червоної армії та була змушена відмовитися від своєї території. З мовчазної згоди Гітлера незалежні країни Балтії та румунська провінція Бессарабія були анексовані Сталіним, а їх хоробре населення, яке чинило опір, було засуджено до депортації до кошмарних гулагів. Таким чином, нацистсько-радянський пакт не був периферійною справою чи темою суто місцевого значення. За скромними підрахунками, він безпосередньо вплинув на життя близько 50 мільйонів людей.

Тож немає сумніву, що пакт потрібно вшановувати та пам’ятати.  По суті, це завдання лягло на тих, чиє життя він змінив. Наприкінці 1980-х балтійські та східноєвропейські біженці від комуністичних режимів на Заході оголосили 23 серпня Днем чорної стрічки як центр опозиції Радянському Союзу. Невдовзі після цього, у 1989 році, жителі балтійських країн протестували проти анексії СРСР, якій сприяв нацистсько-радянський пакт, за допомогою масового протесту, організованого 23 серпня та відомого як Балтійський ланцюг: це був двохмільйонний живий ланцюг, що звивався через 3 країни на протяжності понад 600 км.

У 2009 році такі соціальні ініціативи офіційно відгукнулися представленій Європейському парламенту в Брюсселі резолюції, яка пропонувала відтепер визнати 23 серпня Європейським днем ​​пам’яті жертв сталінізму та нацизму. Він був прийнятий з кількома голосами проти комуністів-депутатів Європарламенту, один з яких описав порівняння нацистського та радянського режимів як “невимовно вульгарне”.

Росія, звичайно, також підняла шум, і тодішній президент Дмитро Медведєв створив у відповідь президентську комісію для протидії спробам фальсифікації історії, яка стала навмисним повторенням попередніх спроб Сталіна приховати правду про пакт. Згідно з новим указом, відступ від оновленої, суто хвалебної версії радянських досягнень у Другій світовій війні карався штрафом або позбавленням волі на строк до 5 років. Все було як у старому радянському анекдоті: «майбутнє відоме, тільки минуле непередбачуване».

З 2014 року Європейська мережа пам’яті та солідарності (ENRS) – міжнародна урядова ініціатива, яка сприяє вивченню європейської історії ХХ століття – взяла на себе завдання вшанувати нацистсько-радянський пакт за допомогою освітньої кампанії під назвою «Пам’ятайте. 23 серпня». ЇЇ ініціативи, які включають як роздачу бейджів, так і виробництво короткометражних фільмів, що розповідають історії деяких жертв тоталітарних режимів, спрямовані на поширення знань, вільних від брехні та дезінформації, і ініціювання відвертої дискусії.

.Декому може здатися, що враховуючи нинішній напад Росії на Україну, що знову занурює європейський континент у війну, суперечки щодо найменших деталей історії 20-го століття є, у певному сенсі, неприйнятною розкішшю. Проте я кажу протилежне. Жорстоке та неспровоковане вторгнення Росії до свого сусіда є лише найновішою частиною кривавого континууму, новим лиходійством у каталозі злочинів, який сягає ще часів нацистсько-радянського пакту та після нього, який видає менталітет підозрілості, параної та відвертої агресії, що тривалий час керував світоглядом Кремля. Настав час нарешті відкритися та усвідомити – у кривавому техніколорі – справжню ворожу природу східного сусіда Європи та подвоїти наші зусилля з вивчення та поширення найтемніших сторінок його історії. 23 серпня може і має зіграти в цьому головну й вирішальну роль.

Роджер Мурхаус 

Materiał chroniony prawem autorskim. Dalsze rozpowszechnianie wyłącznie za zgodą wydawcy. 22 sierpnia 2022