Катинська рана
Karol POLEJOWSKI
Минуло 86 років відтоді, як радянська влада без суду знищила тисячі польських військовополонених та ув’язнених. Правда про цей злочин геноциду для російської сторони донині незручна .
«Я сумую за вами та дітьми, але поки що не бачу жодних ознак […] того, що це бажання стане реальністю», – писав запасний підлейтенант Владислав Даховський з радянського табору для військовополонених у Козельську. Це був початок березня 1940 року. «Наближається весна, закінчується зимовий сон, ймовірно, настане подорож у невідоме», – зазначив 38-річний офіцер.
Коли незабаром почалися депортації з Козельська, багато поляків оптимістично припускали, що вони повернуться додому, будуть екстрадовані західним державам або принаймні опиняться в нейтральній країні. На жаль. Потяги дісталися станції Гнєздово поблизу Смоленська. Звідти в’язнів, включаючи Даховського, перевезли до Катинського лісу та стратили пострілами в потилицю. У аналогічний час було вбито й інші групи поляків, зокрема в Харкові та Калініні. Загалом навесні 1940 року радянський НКВС знищив майже 22 000 польських громадян, серед яких було багато офіцерів та солдатів Польської армії, офіцерів Корпусу Охорони Кордонів, Польської Поліції та Поліції Сілезького Воєводства. Цей геноцидний злочин залишається болючою раною в нашій національній пам’яті й донині.
Знищення еліт
Вже була ніч, коли радянський диктатор Йосип Сталін підняв тост у Кремлі за Адольфа Гітлера та «відновлення традиційної німецько-російської дружби». Незадовго до цього, з 23 на 24 серпня 1939 року, міністри закордонних справ СРСР та Третього Рейху підписали в Москві пакт про ненапад, секретний протокол якого розділив сфери інтересів двох тоталітарних держав у Центральній та Східній Європі. Шлях до війни був відкритий. І справді, 1 вересня 1939 року на Польщу напав німецький Вермахт, а через два з половиною тижні – також Радянська Червона Армія.
Польська армія не змогла протистояти цій подвійній агресії. Загарбники розділили польські землі між собою та запровадили терор на завойованих територіях. Протягом перших кількох місяців обидва окупанти розпочали жорстокі розправи з польською елітою. Масові екзекуції в Пясниці в Померанії, Пальмірах під Варшавою та багатьох інших місцях страти стали символами німецьких злочинів цього періоду. Серед інших, радянська влада переслідувала військовополонених – офіцерів Польської армії та інших силових структур, включаючи багатьох резервістів, еліту інтелігенції: лікарів, юристів, інженерів та, як і Даховський, вчителів. У записці до Сталіна начальник НКВС Лаврентій Берія назвав їх «закоренілими, без перспективи на покращення ворогами радянської влади» – і постулював їх розстріл без суду. 5 березня 1940 року радянське Політбюро погодилося на цю диявольську пропозицію.
Невдовзі було страчено також в’язнів з таборів у Козельську, Старобельську та Осташкові, а також численних громадян Польщі, яких перетримували в радянських в’язницях. Репресії спіткали й родини вбитих – їх перевозили у вагонах для худоби далеко на схід, до «нелюдської землі». Така доля спіткала й родину Владислава Даховського: його дружину Вільгельміну, доньку-підлітка Ірену та кількарічного сина Петра. Їм дали півгодини, щоб зібрати найнеобхідніше, а потім депортували до Казахської РСР. Через кілька років вони щасливо повернулися до Польщі. Багатьом іншим цього не судилося.
Вбивство правди
Катинська різанина ніколи не мала вийти на світло дня. Сталося інакше. Після вторгнення в СРСР німці виявили ями смерті в Катинському лісі (серед ексгумованих останків були й останки Владислава Даховського), і в квітні 1943 року вони повідомили про це світ, сподіваючись розділити країни антинацистської коаліції. У відповідь радянська влада заперечила масове вбивство польських офіцерів. В гучному судовому процесі перед Міжнародним військовим трибуналом у Нюрнберзі вони навіть спробували приписати цей злочин німцям. Брехня про скоєння Катині також стала одним з основоположних міфів комуністичної «народної» Польщі, побудованої після війни під радянським наглядом. Протягом десятиліть в країнах Східного блоку не можна було голосно говорити правду про ці вбивства.
І все ж публічна пам’ять про Катинь збереглася, багато в чому завдяки родинам жертв. Сьогодні, у вільній Польщі, правда про радянський злочин широко відома. Вона є постійним елементом польської історичної свідомості та національної ідентичності. Про те, щоб так і залишилось, дбає також Інститут Національної Пам’яті, проводячи в цій справі прокурорське розслідування, масштабні наукові дослідження та численні освітні заходи. Роками Інститут Національної Пам’яті займався розповсюдженням катинських ґудзиків — етикеток, форма та вигляд яких нагадують етикетки з польських військових шинелей, знайдених на місцях ексгумації жертв.
Нові ігри навколо Катині
Навесні 1990 року, коли радянська імперія зла наближалася дедалі ближче до свого кінця, влада в Москві нарешті визнала, що Катинська різанина була «одним із найтяжчих злочинів сталінізму». З часом стало можливим знову відкрити польські військові кладовища в Харкові, Катині, Медному та Биківні. Однак сьогодні Кремль знову грає в жахливу гру навколо Катині. У російському публічному просторі знову лунають голоси, які звинувачують німців у цьому злочині. Минулого року це посилилося спустошенням військових кладовищ у Медному та Катині, де – за наказом російської прокуратури – було прибрано польську символіку: Хрест Вересневого походу 1939 року, що нагадував про тодішню німецьку та радянську агресію, та Військовий орден Virtuti Militari, заснований у 1792 році на честь перемоги над росіянами.
Поховання жертв злочинів
Для нас, вихованих у християнських традиціях, повага до померлих та турбота про їх гідне поховання завжди будуть однією з ознак цивілізації. У річницю вторгнення радянських військ до Польщі, 17 вересня 2025 року, у Польовому соборі Польської армії у Варшаві ми поховали останки жертв Катинського розстрілу, які вже були доставлені до Польщі та перебували у розпорядженні прокуратури. Місяць по тому у дворі Воєводської поліцейської штаб-квартири в Катовіце відбувся похорон безіменного поліцейського, вбитого радянськими військами в Калініні. Своєю чергою 5 березня цього року, у річницю злочинної постанови Політбюро СРСР про розстріл польських військовополонених та ув’язнених, ми поховали останки жертв Катині у Вроцлаві. Ми віддаємо шану тим, хто загинув за Польщу, та їх родинам. Нехай правда про Катинь буде відома також майбутнім поколінням.
