Ярослав ШAREK: Невичерпний польський дух

TSF Jazz Radio

Невичерпний польський дух

Польщі не було на мапі Європи, коли Марія Склодовська-Кюрі, як перша полька і перша жінка нагороджена Нобелівською премією, назвала відкритий нею елемент «полонієм», чим на постійно вписала «польську» присутність в таблицю елементів – пише Ярослав ШAREK

Без власної держави ми збудували в XIX ст. не лише національну культуру, науку і економіку, але ми створили стан духу, який дозволяє кільком поколінням, народженим в неволі, постійно думати про незалежну Польщу.

У листопаді 1918 року до багатьох світових столиць – від Вашингтону до Токіо – прийшла, вислана з Варшави, радіо-депеша, що повідомила про відродження Речі Посполитої. Вона інформувала, що польський уряд «замінить панування насилля, яке впродовж ста сорока років тяжіло над долею Польщі». Це означало повернення незалежної Речі Посполитої на карту Європи, з якої вона була стерта в результаті порозуміння її сусідів – Австрії, Пруссії і Росії вкінці XVIII століття.

Факт, що депешу про воскресіння незалежної держави було надано з місця, яке було символом чужого панування, з варшавської Цитаделі, збудованої росіянами в 30-х роках XIX ст. після поразки листопадового повстання, де було ув’язнено і страчено поляків, які не погоджувалися на неволю, зробив її справжнім символом. Серед ув’язнених був підписаний під депешею Головний командувач Юзеф Пілсудський, розміщений в славному X Павільйоні Цитаделі.

«Відновлення незалежності і суверенності Польщі» стало можливим, бо в цей переломний момент поляки були готові до будівництва структур незалежної держави і мали силу до її ефективної оборони в наступних роках. До цього моменту вони йшли впродовж п’яти поколінь – від 1795 року, чинячи все, що мало на меті принести Незалежну.

Впродовж майже століття не забракло готових приймати виклики щодо воскрешення незалежної батьківщини. Нерідко це знамено несли дуже не чисельно, а боротися їм приходилось не лише з окупантами, але також з земляками, які втрачали віру в можливість перемоги, вибирали байдужість, або ж доходили до державної зради. Скільки ж разів в час неволі треба було перемогти гіркоту поразки, коли всі обставини вказували, що збуваються слова „finisPoloniae”?

Вже в 1797 році, серед військових-емігрантів у Італії, які перші розпочали боротьбу в утворених при Наполеоні і Франції Польських Легіонах, постала пісня, яка несла надію. Її слова «Ще Польща не вмерла, поки ми живемо…» – сьогодні є нашим державним гімном, а дальша частина «що нам чужа сила видерла, шаблею відберемо…» визначала програму збройної боротьби, якою керувалися у народних повстаннях. Ці найбільші повстання, скеровані проти Росії – листопадові – в 1830 і січневі – в 1863 році – закінчилися кривавими репресіями, засланням тисяч учасників до Сибіру, конфіскацією маєтків, втратою багатьох інституцій і закону, накиданням брутальної русифікації.

Однак, польський дух був безперервно в сім’ях, в домах, де матері вчили „Отче нашу» і розповідали про давну, гідну історію і героїв, підносячи молитви до «Панни Святої, що Ясну береже Ченстохову і в Острій світить Брамі», йдучи на прощу до святих місць на Ясну Гору, до Вільнюса чи Ґетшвалду… Церква підтримувала на дусі і ніколи не бракувало священників, які розділяли долю народу, започатковуючи школи, йшли до повстанських відділів, а вкінці – до Сибіру, чи на шибеницю.

Мілітарні поразки і репресії скеровували поляків поза військову активність. Вони шукали можливостей діяти в економічній, науковій, освітній сферах і здобували успіх. Їх сліди сьогодні знаходимо на картах і в наукових публікаціях. Після заслання до Сибіру за участь у січневому повстанні на їхню честь були названі гори Черського, Дибовського, Чекановського. В свою чергу в далекому Чілі майже в кожному місці ми наткнемось на пам’ять про Ігнатія Домейка – емігранта, змушеного покинути батьківщину після поразки листопадового повстання.

Тим часом давні повстанці неодноразово започатковували в краю господарські товариства, банки, сільськогосподарські спілки, бібліотеки, наукові товариства, які виявлялися, попри репресії, ефективними в збереженні польської власності землі і мережі власних інституцій. Немало було тих, хто хоча і в службі загарбників, працював на благо своєї батьківщини.

Не маючи власної держави, наступні покоління не лише й далі почувалися поляками, але й були готові до пожертви за батьківщину. Бо пам’ять і культура були неустанними; в них виражав себе позбавлений незалежності народ. Найзнаменитіші твори, які постали під час окупаційної неволі, до тепер є національним каноном. До них належать твори великих романтичних поетів, які творили в еміграції: Адама Міцкевича, Юліуша Словацького, Зиґмунта Красінського. Контрабандовані через кордон, заборонені цензурою, вони будили наступні покоління поляків, подібно як архипольські, створені з туги за краєм твори композитора і піаніста Фредерика Шопена. Його музика й надалі зворушує мільйони людей по всьому світу.

.Польщі не було на мапі Європи, коли Марія Склодовська-Кюрі, як перша полька і перша жінка нагороджена Нобелівською премією, назвала відкритий нею елемент «полонієм», чим на постійно вписала «польську» присутність в таблицю елементів. Два роки пізніше – в 1905 році – літературну Нобелівську премію було вручено авторові «Quo vadis?» Генрику Сенкевичу, в той час найбільш читаному письменнику від Росії до Сполучених Штатів. Під час вручення нагороди він говорив про свою батьківщину: «Її називали померлою, а ось один із тисячі доказів, що вона жива. Її називали здобутою, а ось новий доказ, що вона вміє перемагати». Читаючи його «Трилогію» – повість про XVII-вічні війни Речі Посполитої з Туреччиною, Швецією і козаками, була вихована ціла армія поляків, з якою багаторазово довелося боротися окупантам. Не один з молоді, хто записувався після початку І Світової війни до Легіонів Пілсудського чи армії, створеної з польських емігрантів в США, мав у рюкзаку книжки Сенкевича. Вони були готові боротися і вмирати за Польщу, попри те, що навіть їхні дідусі народжувалися, коли її не було. Польща була також в картинах історичних художників. Один з найбільш оригінальних, Яцек Мальчевський закликав: «Малюйте так, щоб Польща воскресла». Рік після смерті найпопулярнішого з них – Яна Матейка – у Львові було зорганізовано експозицію його праць. Тоді якраз припадала сота річниця битви під Рацлавицями в 1794 році, де військо, очолюване Тадеушом Костюшко, яке боролося раніше за незалежність Сполучених Штатів, і підкріплене народними відділами, перемогло росіян. У спеціально вибудуваній ротонді показано монументальну картину Яна Стики і Войцеха Коссака понад сто метрової довжини, на якій зображено переможний бій над росіянами. Незліченна кількість поляків долала сотні кілометрів, щоби його побачити. Вони з захопленням шепотіли: «Це не картина, це подвиг». Ми не порахуємо скільки з тисяч молодих, дуже часто з далеких сіл, ставали поляками, співтворячи сучасний народ, народ без власної держави, але такий багатий культурою і звичаями. Це завдяки ним польськість не лише й далі була, але поляками ставали ті, яких діди приїжджали з суміжних держав, щоб германізувати чи русифікувати Польщу, а вона їх причарувала своїм «невичерпним духом». Це з нього виріс подвиг 11 листопада 1918 року, який приніс незалежну Польщу.

Ярослав Шарек

Текст опублікований у щомісячнику Wszystko Co Najważniejsze (Польща) у рамках проекту історичної освіти Інституту національної пам’яті

Pierwszy raz na Wszystko Co Najważniejsze?

Aby nie ominąć istotnych tekstów, raz w tygodniu w niedzielę rano wysyłamy newsletter. Zapraszamy do zapisania się:

Magazyn idei "Wszystko Co Najważniejsze" oczekuje na Państwa w EMPIKach w całym kraju, w Księgarni Polskiej w Paryżu na Saint-Germain, naprawdę dobrych księgarniach w Polsce i ośrodkach polonijnych, a także w miejscach najważniejszych debat, dyskusji, kongresów i miejscach wykuwania idei.

Aktualne oraz wcześniejsze wydania dostępne są także wysyłkowo.

zamawiam